Мирослав Попович: Национальная солидарность – это как любовь: или она есть, или ее нет - 12.02.2018 18:50 — Новости Укринформ
Мирослав Попович: Национальная солидарность – это как любовь: или она есть, или ее нет

Мирослав Попович: Национальная солидарность – это как любовь: или она есть, или ее нет

564
Ukrinform
Книга «Красный век» – попытка дать ответ на вопрос «Почему была утрачена государственность в начале ХХ века?»

Семен Глузман в ФБ цитирует слова Мирослава Поповича, адресованные, очевидно, некогда самому Глузману : «Знаю, я такой же как вы. Чужой. Но и понимая это, я когда-нибудь умру здесь. В Украине».

Был ли Мирослав Попович чужим для украинского сообщества? Бесспорно, он был «белой вороной». Может, из-за того, что был (как написал кто-то из известных блогеров) «последним украинским социал-демократом» и не очень одобрял определенные политические процессы, происходящие в нашей стране.

А, может, это просто свойство человеческого интеллекта, когда за плечами 80 лет жизни, исследований и творчества? Когда мысли уже высвобождены из-под влияния адреналина, и политическое возбуждение, в котором живет последние годы наше общество, воспринимается как шумное застолье глазами трезвого человека.

В книге «Красный век» (мне больше нравится название русскоязычного издания, которое переводится как «Кровавый век»), которую сам философ назвал «итоговой», он не дискутирует с популярными политическими трендами современной Украины, а пытается дать ответ на сакраментальный для каждого украинца вопрос: почему была утрачена государственность в начале ХХ века?

И, возможно, его выводы помогут нам понять все сегодняшние риски?

По мнению Мирослава Поповича, главы украинского государства в 1918 году допустили две стратегические ошибки.

1. Лозунг государства был объединен с лозунгом борьбы за социальную справедливость. Вследствие чего страна мгновенно поделилась на два лагеря: «барыг» и «популистов». Первые, в конце концов, бежали за границу, вторые ушли к большевикам.

2. Право на развитие украинской нации было закреплено исключительно за этническими украинцами. И то не за всеми. А только за «сознательными украинцами». Что мгновенно оставило молодое государство без кадрового военного, управленческого, научного – потенциала, а многих интеллектуалов бросило в объятия Деникина.

Мысли философа Поповича – не в мейнстриме, а выводы – тревожные. Советую всем вчитаться в эту его книгу. А сейчас – предлагаю лишь небольшую часть одного из разделов.

Евгений Якунов

* * *

Фрагмент книги «ХХ. Красный век» на языке оригинала:

«...Праця історика іноді нагадує працю патологоанатома: він завжди має справу з мертвими реаліями, і часом йому доводиться брутально розтинати тих, хто давно відійшов. 

Оглядаючи бурхливе життя літ революції, повне спалахів надій, руйнівних бунтів, поразок і відчаю, героїзму і жорстокості, безмежної дурості й пророчих прозрінь, серед безлічі випадкових людей, винесених буревієм на поверхню подій, на фоні політичних платформ і програм, за якими найчастіше стояли зовсім інші реалії або й нічого не стояло, – в кривавій пітьмі війни всіх проти всіх в українському національному таборі найвпливовішими чи найбільш знаковими уявляються постаті Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Микити Шаповала, Сергія Єфремова та Симона Петлюри. 

І якщо ми визнаємо, що шлях, на якому Україна зазнала б найменше горя і втратила б найменше людських життів, – це був шлях національної державної незалежності, то ми мусимо визнати, що саме Симон Петлюра був найвизначнішою історичною постаттю на цьому шляху. Попри всі свої особисті й політичні слабості й недоліки. 

В ту пору партизанських «батьків» було багато, і часом вони були безликими і безвольними фігурами; від них вимагалось насамперед, щоб вони вгадували настрої своїх «хлопців». 

Деякі були вольовими хижими натурами, що вміли підкоряти людей і довго трималися на поверхні. Про батька Махна люди говорили: «Хто знає, чи з Богом він знається, чи з чортом, але йому везе». Серед популярних ватажків було чимало таких, які радше зналися з чортом; не випадково «батьки» рідко бували ставними красенями-героями, найчастіше вони мали якісь фізичні вади, були малими і негарними, як Махно, каліками – популярний будьоннівський командир Правда був без обох ніг; була й отаман-жінка «Маруся», нечувана річ в ті роки у війську. Як годиться особам, близьким до «нижнього світу», всі вони відзначались надзвичайною жорстокістю. І кожному, щоб його слухали, необхідно було мати одну головну чесноту: везіння. 

Петлюра відчував себе ближчим до Бога. Але йому не везло. Симон Петлюра обрав єдино можливий шлях, на якому перемагають націонал-патріотичні рухи: шлях національної солідарності. На цьому шляху виграла Польща, де міжпартійні чвари і соціальні суперечності відступили перед загрозою повної втрати незалежності від Росії. 

Спроби національних соціалістів очолити неспокійне українське громадянство під гаслами соціальної справедливості, щоб на хвилі потужного селянського руху вибороти також і незалежність, виявились неефективними: цю нішу захопили комуністи. Національним соціалістам, як лівим есерам, так і незалежникам-есдекам, залишалось суперництво з сильнішим противником, а потім і капітуляція зі вступом до лав компартії. Тривалий час вони мали ілюзії щодо співіснування з КП(б)У під суверенітетом Комінтерну. Але комуністи ні з ким влади не ділили.

Національна солідарність – це як кохання і як гроші: або вона є, або її немає. В Україні її не було. 

Українська еліта була розколота від самого початку і до самого кінця. Родзянки, Драгомирови та інші нащадки тієї козацької старшини Богданових часів, яка віддала Росії перевагу перед Польщею і домагалася  тільки рівноправності з імперським дворянством, у своїй переважній більшості злилися з російським шляхетним станом і щонайбільше вважали Україну своєю «малою вітчизною». 

До ідеології «малої вітчизни» схилялися і ліберально-демократичні кола високої національної еліти, – Вернадський, Кістяківський, Тимошенко, Василенко, Лизогуб, – які трималися російських лібералів, а потім, коли «велика вітчизна» стала червоною диктатурою, були принаймні лояльними до правоцентристської авторитарної влади Скоропадського. 

Нижчі прошарки національної інтелігенції зі своєю демонстративною «простонародністю» неспроможні були налагодити співпрацю з елітою російського виховання, що штовхнуло правоцентристських лібералів частково до аполітичності та до еміграції, частково навіть до російської генеральської хунти. 

Скороспілі «мартовські» національно-соціалістичні політики та їх інтелектуальне ядро – група лівих інтелігентів-«есдеків» – розривалися між національними і соціальними гаслами і не могли погодитися з втратою демократії й воєнною диктатурою. Ці сили теж швидко виявились незатребуваними, і лідери їх у розпалі війни емігрували. 

Тверді, праві центристи, були готові пожертвувати демократією в ім'я державності. Невелика група інтелігентів – націоналісти-народники старого покрою, душею якої був Єфремов, – була найближчою до режиму військової диктатури, що її теоретично здійснював Головний отаман. 

Реальність диктатури, проте, була ближчою до тодішньої пісеньки: «У вагоні директорія, під вагоном територія». Україна провалилася в стан повної атомізації. 

Бойові дії, як скрізь у колишній Росії, велися переважно вздовж залізничних колій; і там у містечках, і на станціях якісь організуючі функції незмінно при всіх владах виконували три особи – начальник станції, телеграфіст і начальник міліції, вона ж банда або загін під прапором тієї сторони, яка була зверху. Що творилось по далеких селах, того ми не знаємо. 

Скрізь було повно зброї і були свої загони, що нікого не слухали, а воювали часом більше з сусідніми селами. З цих невеликих загонів формувалися більші, що інколи не визнавали жодної влади, а інколи міняли прапори. Такими були і «петлюрівські» загони, такими були і «зелені», і анархісти, і червоні. 

Червоні формування пройшли через той самий етап хаосу і «ешелонної війни», що й повстанча армія УНР. Але більшовикам вдалося налагодити дисципліну в військах. Почасти завдяки надзвичайній жорстокості їх чекістських і ніпівчекістських збройних структур. Але головною цементуючою силою була централізована політична партія, що всюди поставила своїх комісарів. 

Такої централізованої сили в Української держави не було, і в ній почалися швидкі процеси внутрішнього розпаду. 

Чи була втрата незалежності виявом фатальної «української ментальності»? Анна Вєжбіцка зазначає, що в російській культурі, як і в англійській чи німецькій, є різниця між поняттям свободи (латин. – libertas) і волі (англ. – freedom). Свобода-liberty є інституційним явищем, тоді як відповідник національного походження freedom, Freiheit, воля означає насамперед звільнення, унезалежнення від чогось. Дійсно, згадаймо із Пушкіна:« ...темницы рухнут, и свобода вас встретит радостно у входа». Якби зустрічала воля, це був би акт особистого звільнення, не більше, але декабристів має зустріти суспільство з правовими інституціями свободи. Зате «на свете счастья нет, а есть покой и воля» – еквівалент особистого щастя сприймається не як соціальний інститут, а як суто особиста незалежність. 

На відміну від freedom, воля в російській культурі має присмак хаосу, свавілля, вольниці. У польській культурі, як зазначає А. Вєжбіцка, воля стосувалася саме юридичних (чи, точніше, некодифікованих традиційних) привілеїв і вольностей шляхетського стану (ztota wolnosc). Коли ж Польща втратила незалежність і була поділена сусідами, zbta wolnosc стала насамперед саме державною самостійністю, незалежністю. 

Саме таким було розуміння свободи («вольності») у давні козацькі часи і в Україні. Касіян Сакович у «Жалоснім вірші на погріб зацного рицаря Сагайдачного» писав: 

«Золотая вольность, так єї називают,
Доступити єї всі пилне ся старают
Леч она не кождому может бити дана,
Толко тим, што боронят Ойчизни і пана.
Менством єї рицері в войнах доступуют,
Не грошми, але крв'ю ся єї докупуют». 

Свобода-«волность» у авторів барокових творів аж до Сковороди оспівується, як «ліпше і зацнійше добро» (Антоній Радивиловський), і завжди протиставиться «неволі». 

Але це добро, що може бути здобуте лише власною кров'ю, по-шляхетському і по-козачому, набуває впродовж  віків в Україні насамперед соціальних, а не національних характеристик. В українських «культурних сценаріях», як і в російських, у розумінні волі переважає незалежність в соціальному плані.

Більше того – це незалежність від пана і панського. Пригадаємо Шевченкове: «На вольній, бачиться, бо й сам уже не панський, а на волі». Воля насамперед протистоїть кріпаччині-рабству (неволі). Як логічне продовження теми волі – «і на своїм веселім полі свою ж таки пшеницю жнуть». 

То вже не мовні звички і не загадкова ментальність. То – історія, яка саме такі шляхи нам вторувала. 

Петлюра сподівався, що невмирущою виявиться народжена громадянською війною військова державницька традиція, що колись освітить нові спалахи збройної боротьби за національну волю. Такого не сталося, і слово «петлюрівець» не увійшло героїчною легендою в національну пам'ять. 

Але сталося щось інше. Ленінська стратегія полягала у вичерпному використанні національно- визвольного ресурсу для розвалу російської імперії для того, щоб негайно з початком світової пролетарської революції перейти до централістської інтернаціональної диктатури пролетаріату. Жодні автономії чи федерації не входили до планів Леніна та його партії.

Утворення формально незалежної «УСРР» на самому початку «Диктатури пролетаріату» було актом вимушеним. Звичайно, Леніну було однаково, що УСРР, що «Далекосхідна республіка» – ДВР, – все це було лише тактикою. Та утворення червоної Польщі, Німеччини чи Угорщини вимагало і червоної України. 

Державна самостійність України під повним контролем РКП вирисовувалася в ході громадянської війни під тиском обставин, під тиском потужного бажання, щоб Радянська Україна була червоною тінню УНР. 

Ми постали з цієї тіні, яка в ході сімдесятилітньої історії набула плоті й крові. Саме тому «нашою державою» є і та держава, яка започаткована універсалами Центральної Ради, і та, яка продовжила історію після гетьманського перевороту, і жовто-блакитна УНР, – і водночас червона УРСР, про що настирливо твердив в еміграції Винниченко. 

Приймаючи державну тяглість, не можна приймати політичні традиції всіх її урядів: вони настільки різні, що тодішні політики вважали за краще говорити про різні держави, а не уряди. Але нащадки мусять брати на себе відповідальність за всю історію. Тоді разом із нею можна взяти і все те, що було в ній кращого і вічного...»

*     *     *

При цитировании и использовании каких-либо материалов в Интернете открытые для поисковых систем гиперссылки не ниже первого абзаца на «ukrinform.ru» — обязательны. Цитирование и использование материалов в офлайн-медиа, мобильных приложениях, SmartTV возможно только с письменного разрешения "ukrinform.ua". Материалы с маркировкой «Реклама» публикуются на правах рекламы.

© 2015-2018 Укринформ. Все права соблюдены.

Дизайн сайта — Студия «Laconica»
Расширенный поискСпрятать расширенный поиск
За период:
-
*/ ?>