Александр Олесь. 2. Скала в море патриотизма (укр.)

Александр Олесь. 2. Скала в море патриотизма (укр.)

Укринформ
Завершаем рассказ о писателе Александре Олесе в рамках мультимедийного циклового проекта “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Перед будь-яким самобутнім автором, особливо – ліриком, завжди постає дилема: втеча в башту зі слонової кістки, модерновий ескапізм (англ. escape – втекти, врятуватися), пошуки власного “Я” чи патріотизм (грец. patrís – батьківщина, вітчизна), осатаніла громадянська позиція, пошуки спільного “Ми”. Незбалансовані одне та інше врешті-решт призводять у мистецтві до творчих стресів, неврозів.

Тієї дилеми доволі швидко зазнав 28-річний український поет Олександр Олесь, коли на власні очі побачив і в поетичних рядках пережив революційні події 1905 р., у яких молодий літератор снив світанок нового життя.

Витончену, але громіздку арфу тонкий лірик відклав убік, вдягнувши тогу переконливого трибуна. І відразу якось зріло, після айстрів та хмар, забриніли інші, не менш довершені твори, ніби імпресіоністичні акварелі замінила плакатна гуаш.

*   *   *

Ясна річ, він жадав стати співцем переможної революції, однак народні хвилювання царат швидко вгамував, адаптував та забазікав. Наче наш перший Майдан.

Чистою Любов’ю довелося гоїти душевні рани.

Після одруження з освіченою, милою Вірою одужання прискорилось.

На самому споді душі він сповивав другу збірку власних творів – титульний твір “З журбою радість обнялась” (1906) висвітлював стан:

- З журбою радість обнялась… / В сльозах, як в жемчугах, мій сміх. / І з дивним ранком ніч злилась, / І як мені розняти їх?! / В обіймах з радістю журба. / Одна летить, друга спиня… / І йде між ними боротьба, / І дужчий хто – не знаю я…

Ситуація різко змінилась у січні 1907 р., коли в Санкт-Петербурзі літератор пошлюбив 22-річну курсантку історико-філологічного відділу Бестужевських жіночих курсів Віру Антонівну Свадковську. Імовірно, наречена вже була вагітною, бо ж 8 (21) липня 1907 р. у м.Житомирі молода дружина привела сина – Олега; Лелеченька, як ніжно називав первістка щасливий батько.

Cтудент Харківського ветеринарного інституту Олександр Кандиба матеріально не зміг утримувати сім’ю із трьох осіб. Тому на початку літа 1907 р. вагітна Віра опинилась… у рідному Житомирі. З боку батьків та восьми братів і сестер тут їй була надана належна фінансова та моральна підтримка. Ось чому хрещеними батьками первістка молодої родини, сина Олега, стали не поетові друзі, а… дядько Микола Свадковський (1879) та тітка Ольга Свадковська, як зазначено у метричній книзі Свято-Успенської церкви м.Житомира на Подолі (вул. Подільська, 1).

*   *   *

Тривалий час переживаючи велику ганебну поразку українського “Ми” і малі невдачі особистого “Я”, Олександр Олесь зброї не склав. Автор упорядкував поетичну добірку, призначення якої вияснює із назви – “Будь мечем моїм” (1909).

Він стверджував, що його рідне слово має стати для ворога гострим, як меч, а для рідного краю – сонцем. З'явилися твори високого громадянського звучання, але (природно) вирувало й розчарування в душі поета.

То титани викуті із заліза, а поети – витворені з почуттів.

Ретельно добирав слова літератор, шикував рядки, виважував зміст.

У 1909 р. в Санкт-Петербурзі ось-ось мала вийти друком третя збірка – “Будь мечем моїм!”. Однак, авторську назву в останній момент цензура зняла, тож спотворена книжка з’явилася під… зніяковілим заголовком – “Поезії. Книга ІІ”.

- О слово рідне! Орле скутий! / Чужинцям кинуте на сміх! / Співочий грім батьків моїх, / Дітьми безпам'ятно забутий. / О слово рідне! Шум дерев! / Музика зір блакитнооких, / Шовковий спів степів широких, / Дніпра між ними левій рев… / О слово! Будь мечем моїм! / Ні, сонцем стань! вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним.

Милозвучність, висока поезія, чисте мистецтво – мене особисто вразило ось це місце у спогадах О.Олеся, в одному серці якого “з журбою радість обнялась”.

Лишень далекі від красного письменства люди вважають, буцімто, робочий день поета починається із філіжанки аромоксамитової кави у просторому кабінеті, залитому теплим сонцем, та навшпиньках зникаючої коханки.

Будні ветеринара Олександра Івановича Кандиби були іншими:

- Із першого жовтня 1909 р. я поступив на Київські міські скотобійні, де прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені “продовжувати” літературну роботу, але це вже була аматорська робота. Робив я спроби найти іншу працю, але з тих чи інших причин зробити це не вдалося. Більш нічого цікавого не було в моїм літературнім житті. І чи буде – не знаю.

Платню, знаєте, яку поетові-ветеринару поклали?

Щороку 1020 рублів та квартирні – 250 рублів.

*   *   *

Тим часом пізно ввечері, коли вщухали й трохи забувалися "кривава пара, хрипіння й агонії конаючих тварин", від Олександра Олеся лунали й небесні пісні, які ми називаємо музикою небесних сфер. Грає-бо вона на струнах душі людської, читається-бо не очима, а серцем. Виявляється, що Олександр Іванович Кандиба в побуті був доладним музикою. Так і не здобувши музичної освіти, він вправно вивчився грати на арфі, лірі та кобзі. Безперечно, практичні навички О.Олеся зумовили довершену музичність його поетичних творів і, як зазначив один літературознавець, покликали до життя “моцартівську легкість викладу теми”.

Природно, що у різні декади якнайменше 30 знаних композиторів звертались до творчості українського лірика. Серед них: Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич, Василь Безкоровайний, Яків Степовий, Олександр Лінчевський, Андрій Селезньов та інші.

Умів співати і з власного голосу Олександр Олесь.

І його чистому та дзвінкому тембру вірили колеги, інші митці.

Ось, послухайте, майже передчуття, майже легенда, казка, яка, так хотілося, аби стала бувальщиною – “Як прекрасна царівна” (1908):

- Як прекрасна царівна у казці старій, / Заворожена відьмою злою, / Спить нетлінная роки в могилі сирій / І нетлінною сяє красою,- / Так і ти, Україно, лежиш у труні, / І заклята навік, і забута, / без жалю за щось у кайдани страшні / Закула тебе мачуха люта. / Але явиться лицар колись молодий, / Вирве з рук тебе в мачухи злої / тебе поведе він у день золотий, / Як царівну, для долі ясної.

*   *   *

Із молодою дружиною та малим сином слід було визначатись у житті: що йому важливіше – пошуки власного “Я” чи пошуки спільного “Ми”? У 1911 р. Олександр Олесь перебрався (як сподівалося – назавжди) до Києва, попрощався із хліборобським минулим, заборонив собі бігати із прокламаціями по вулицях та зосередився виключно на творчій діяльності та видавничій праці.

Почало трохи попускати.

Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в церкві Різдва Пресвятої Богородиці с.Криворівня, – до речі, найстаршій на Верховинщині – у захваті літератор пив очима красу. Барвистий одяг гуцулів, небачені краєвиди, чепурні хатки, що збігали з гір у долину.

- Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви, наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття… Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси.

Драма Олександра Олеся полягала в тому, що й досі Україна йому була більш потрібна, ніж він – Україні. Та не варто про сумне, принаймні – ось у цьому місці, де раптово розцвів квітник, наче хто розклав червоне, як мак, багаття … Між іншим, Олександра Олеся Західній Україні відкрив поет та історіософ Василь Михайлович Пачовський (1878-1942), який першим на Галичину привіз збірку “З журбою радість обнялась” (1906). Та заочна презентація поєднала східноукраїнського поета з тутешнім літературно-мистецьким об’єднанням “Молода муза” (1905), заснованим Богданом Лепким та Остапом Луцьким.

Враженнями від подорожі Верховинщиною у 1911 р. вирує наскрізь просякнута й досі п’янка поема “На зелених горах” (1915). У тому творі автор знайшов те, що давно шукав: є на світі “країна див”.

І вона в Олександра Олеся римується з вільним духом українського народу, де горде “Я” мирно співіснує з доброзичливим “Ми”.

*   *   *

Приблизно тоді ж, 1912 р., Олександр Олесь познайомився та провів кілька днів у Карпатах з Іваном Франком, котрий справив на мандрівника “надзвичайно файне враження”. Так написав Каменяр:

- Весною дихає від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршованої форми і легких граціозних пісень. Майже кожен віршик так і проситься під ноти, бо має в собі мелодію.

Окрім того, пілігрим східноукраїнського модерну поспілкувався про наболіле з Ольгою Кобилянською, Михайлом Коцюбинським та Володимиром Гнатюком.

На очах справджувалося пророцтво о.Іоанна Кронштадтського.

Олександр Кандиба перетворився на самобутнього лірика, про якого після приватної зустрічі Леся Українка заявила, що, мовляв, він її… випередив і більше писати ліричні вірші їй не варто.

Це при тому, що поетеса щойно видала свою знамениту “Лісову пісню”.

Наприкінці 1912 р. Олександр Олесь виїхав до Австрії, а 1913 р. відвідав Італію, де написав низку віршів (“Мов келих срібного вина”, “Італійська ніч підкралась”, “В долині тихий сон летить”). Ті твори в дусі бароко збагатили українську мариністичну лірику. І тоді на людськім морі зчинилась буря! Радо вітав повалення самодержавства поет. Справдилося те, про що автор віщував два роки тому. Адже, як і решта прогресивних діячів української культури, Олександр Олесь гостро відчував національне поневолення.

Не дарма ж у “Юнацьких піснях” (1915), присвячених восьмирічному синові Олегові, батько передбачав крах імперії. Зробити то було нескладно, оскільки кожної доби упродовж останніх трьох із половиною століть славні сини України невтомно гострили шаблі на священну боротьбу:

- Земля розступилась! І з праведних трун / Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун! / І з Волі знімають кайдани міцні, / І слізьми співають щасливі пісні. / А буйні потоки все дужче шумлять, / А стіни високі все більше тремтять... / Ще хвиля остання - і мури впадуть! / Сини України на мури ідуть.

*   *   *

У 1917 р. Олександр Олесь порадував українського читача новою збіркою, в якій особливу увагу привертав цикл “З щоденника. Р. 1917”. Нові, урочисті інтонації карбували перші кроки в поступі до національної самостійності. Чи не вперше ліричний герой постав таким схвильованим, окриленим.

Виступаючи як послідовний націонал-демократ, обстоюючи повну незалежність України, навесні 1917 р. поет радо вітав мирну Українську революцію:

- Незалежне життя – ось де справжня мета! / Тільки вірний орел вільним птахом літа... / Тільки вірний орел своє щастя кує, / Тільки вірний народ і бере і дає.

Завзято Україна бралась до розбудови державності, але невміло. Над поневоленим стільки століть краєм сліпуче сходило сонце свободи, та заважав розбрат. Жовтневий переворот 1917 р. Олександр Олесь також зустрів – стримано, але з надією: тепер його країна точно стане вільною державою!

Душа поетова відтанула, звільнилася від багатолітнього жаху кривавої пари, хрипіння й агонії конаючих тварин та заспівала. Як шалено в надії калаталося серце:

- Воскресла! Воскресла! Хай душі радіють, / Хай сонця усмішку піймають уста, / І нею всю землю, весь світ обцілують: / Се друге ясне воскресіння Христа!

Вірте, був він дорослою людиною та зрілим поетом, тож його вірші присягнулися на вірність тільки Українській революції. Ніколи Олександр Іванович Кандиба не перелицьовувався, бо не знав, що таке партійно свідома людина.

Він був і залишався проукраїнськи свідомим громадянином.

І більшість українських партій періоду Громадянської війни дослухалися до Олександра Олеся, зважали на його авторитет та приватну думку.

Але після більшовицького перевороту Олександр Олесь у мордованій комісарами Україні місця для себе не побачив. Зчинилася громадянська війна, а в 1918 р. усі райдужні сподівання змінилися гіркими роздумами про безглузде кровопролиття.

Часом йому ввижалося, що відтепер на Київські міські різниці перетворилася вся Україна. В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин чи мав він сили “продовжувати” літературну роботу й писати про айстри?

*   *   *

Війна не запитує, хто ти за професією: вона грюкає у двері педіатру, шахтарю та машиністу. Із загальної трагедії народу поступово й неухильно перетворюється на приватну драму кожної родини. Війна завжди персоналізується.

Тяжко пережили Олександр Іванович із Вірою Антонівною вбивство у 1918 р. старшого брата дружини.

Невдовзі й сам Олександр Олесь дізнався, що за окремі висловлювання та конкретні вірші петлюрівці засудили його до розстрілу; щоправда, поки – заочно.

Келих болю чекав на останню краплю. Коли в січні 1919 р. вони із другом, земським ветеринарним лікарем Херсонської губернії, піаністом-аматором Костянтином Хороманським вирішили відвідати поетову сестру Марію – навіть до Бессарабки, де мешкала родичка, через вибухи снарядів і кулеметну стрілянину їм дістатися не пощастило. Від осколка одного зі снарядів більшовиків, які саме билися з петлюрівцями за Київ, на очах Олександра Олеся загинув його безжурний друг, Костянтин Хороманський.

Що відбувалося в Україні, кривавить відповіддю вірш “Державні місії…” (1919):

- Державні місії, / Контроль, комісії, / Пілати, дипломати, / Вся Україна тут. / Вся сіль кооперації, / Торгівлі, спекуляції, / Шакали, зубоскали, / Європа аж тріщить. / Клопочуться, збираються, / Прощаються, вітаються, / Стрівають, виряджають, / А ввечері – вино... / Нічого не закуплено: / Козу півбока луплену, / Для сміху, на потіху, / Додому привезуть. / А там десь на позиції, / Без зброї, без муніції, / У полі босі й голі / Вмирають козаки.

Вам це нічого не нагадує?

*   *   *

Тоді для літератора і зблиснуло сонце у віконці, блимнуло світло в кінці тунелю – уряд Української Народної Республіки офіційно призначив О.І.Кандибу культурним аташе в Будапешті. Зважаючи на нові обставини, діяти належало швидко! Отже, у лютому 1919 р. поет вимушено емігрував за кордон – один, без родини. Згодом це вкрай негативно позначилося на долі його дружини, Віри Антонівни та неповнолітнього сина Олега. Після поразки УНР радянська влада почепила на родину Олександра Олеся ярлик “вороги народу”.

Як йому велось на чужині – одному, без сім'ї, на пташиних правах, посланцеві країни, якої більше на світі немає? Почитайте писане біллю та кров’ю “По Esels-Platz напідпитку” (1919):

- Я дипломат... уже два роки / Сиджу я тихо, не кричу... / Нехай собаки і сороки / На мене брешуть... я мовчу. / Народних грошей і майна / Не витрачав я на прийняття, / Про смак французького вина / Не маю жодного поняття. / На оселедцях я сидів, / Пив двічі на день чай в прикуску. / І тільки часом серед снів / Я бачив качку або гуску. / Англійці, німці і жиди / Мене прохали на розмови, / А я у відповідь: “Куди? / Шампани, квіти та промови?!” / Ані копійки без пуття! / Не марнотрат я, не пияка, / Зате навік своє життя / Я забезпечив, богу дяка. / І я все жду, коли мине / Комуністична хуртовина, / Тоді не вдерже тут мене / Ніяка ваша Україна.

Відень, Будапешт, Берлін, а з 1923 р. й до кінця життя – Прага. Усі ці роки душу й поезію Олександра Олеся позначила глибока журба. Аж раптом, перебуваючи в еміграції, ще у віденському видавництві “Дзвін” автор видав дивну маленьку збірочку (82 сторінки) сатиричних поезій “Перезва” (1921). І видав чомусь… під псевдонімом В.Валентін. Уперше. Хоча в Австрії, здавалося б, комісари точно поета не могли потурбувати.

*   *   *

Як гірко, але до божевілля сучасно лунають рядки із титульного вірша:

- А дитина пробігає: / “Люди, хатонька палає, / Рік чи два!” / А музики! чики, чики, / Тупу, тупу черевики, / Перезва! / І Європа лупить очі: / І відкіль ці поторочі / Тут взялись. / Викидають різні штуки, / Показилися з розпуки, / Запились.

У тім виданні письменник представив багатьох шанованих з-посеред українофілів державних діячів, поважних учених у… карикатурному вигляді. Що правда, то правда – автор (а він до того ж був у Відні при посаді голови Українського Товариства письменників і журналістів, яке сприяло виникненню Українського вільного університету) талановито висміяв багатьох, не пожалівши навіть самої УНР.

Наприклад, про книжку “Звідкіля походить Русь – теорія кельтського походження Київської Руси” сенатора, колишнього міністра судівництва УНР, професора Українського вільного університету Сергія Шелухіна (1864-1938) він гостро утнув:

- Звідкіля походить Русь, / Я судити не берусь, / Ні мені, ні їй не шкодить, / Звідкіля вона походить.

Про члена Директорії УНР, члена Українського національного союзу, одного з організаторів протигетьманського повстання 1918 р. Андрія Макаренка (1886-1963) написав так:

- Голубчику, голубчику, / Вам борщику, чи супчику, / Чи юшечки, чи кашечки, / Чи з маслечком, чи такечки.

Просто обурення в українській діаспорі Відня викликав вірш “Чи не мати для нас…”:

- Чи не мати для нас і для всіх УНР? / Монархіст ти чи лівий есер, / Друг чи ворог ти – міра одна... / І стоїть УНР, як корова дурна…

*   *   *

Десь далеко, на іншій планеті залишилися свіжі газети українською мовою, мистецькі альманахи та журнали, такі любі національній інтелігенції, грубі томи енциклопедій, які за вільної хвилині він любив гортати та мережити з олівчиком.

На чужині навіть кава – з полином. Завжди у прекрасній фізичній формі, ідеально голений, з голочки вдягнений, знаний дотепник, котрий сипав жартами, мов лелітками від багаття, запаленого від Божої іскри, – на кого він перетворився?

Вчитайтесь у сухий запис зі щоденника генерального секретаря Директорії Володимира Кириловича Винниченка (1880-1951), котрий випадково стрів у вигнанні Олександра Івановича:

- Жахливий вигляд Олеся. Старе босяцьке пальто, яке ніколи не скидає, бо під ним ще гірше вбрання. Очі у спухлих зморшках. П'яний та амбітний…

Тим часом сім’я О.І.Кандиби в Україні просто бідувала.

П’ять років дружина з сином вимушено мешкали в… Пущі-Водиці.

Якимось дивом Вірі Антонівні вдалося влаштуватись на роботу, вона працювала викладачем. А ось 15-річний син Олег – по закінченні уроків у місцевій Українській трудовій школі – обходив приміські села, аби виміняти на харчі якісь речі.

*   *   *

Тривалий час дослідники творчості поета губились у версіях: чому національно свідомий автор вдався до братовбивчої критики у збірці “Перезва”? Той памфлет у вигляді нової збірки авторові довелося замовно (!) написати й видати. Такою виявилася ціна, за яку більшовики випустили з України двох заручників “ворога народу” – дружину В.А.Свадковську-Кандибу та їхнього сина О.О.Кандибу.

- Вони зійшлися, небораки, / В ім’я найвищої мети, / Щоб всім єдиним фронтом йти, / І перегризлись, як собаки, / Пересварились, як коти, / І розповзлися знов, як раки.

Спливло довгих п’ятдесят місяців, поки 1923 р. Віра Антонівна із сином Олегом виїхала з Києва до Берліна. Невдовзі, у Відні, розірвана революціями сім’я Кандиб врешті возз’єдналася. Згодом вони перебралися до Чехії та оселились у селі Горні Черношіце (Černošice) на заході Праги. Жінка влаштувалася працювати вихователькою українського притулку в чеському м.Подєбради (Poděbrady), за 50 км від столиці.

Для більшості українських інтелігентів еміграція перетворювалась на трагедію.

За кордоном Олександр Олесь танув і чадів, наче свічка. Так, автор надрукував низку збірок, але основною темою залишалася туга за Батьківщиною. Саме тим невиліковним почуттям просякнутий вірш “В вигнанні дні течуть, як сльози”:

- Душа розірвана, як рана… / Бальзам далеко так, як сонце, / А сонце, сонце, як і щастя, / Там, там, лише в краю коханім.

*   *   *

У добровільному вигнанні сумні, згорьовані виходили поетичні збірки: “Чужиною” (1919), “Княжі часи. Минуле України в піснях” (1920), “Перезва” (1921), “Кому повім печаль мою...” (1923), “Поезії. Книга Х” ( 1931). Більше не лікували зранене серце навіть іронія та сатира, бо душа боліла.

Тож поет продовжував писати про Батьківщину, дошукуючись глибинних причин, чому вони, розумні, освічені, талановиті, національно свідомі патріоти опинились у Західній Європі? Пронизана тими сумними роздумами й постала збірка “Княжі часи. Минуле України в піснях” (1921). Ситуація в Україні 1918-1920 рр. гірко нагадувала період пихатої роздробленості князівств Київської Русі. Моторошні події генеральної репетиції (1921-1923) Голодомору поет відтворив у циклі “Голод”, де описав жахливі картини фізичного знищення народу України.

Не по-християнськи було сидіти, склавши руки, спостерігаючи чужі страждання. У 1919-1922 рр. разом з Михайлом Грушевським, Антоном Крушельницьким, іншими земляками-політемігрантами Олександр Іванович Кандиба невтомно збирав кошти, аби чимось допомогти голодуючому народові; лише на адресу Академії наук України ті добродії надіслали продуктів та одягу на загальну суму понад $10 тис.

Не дивно, що у 1920-ті роки Михайло Грушевський називав його:

- Найбільший з нині живучих поетів на Україні.

Він не снив, мовляв, я – вільний птах, тож будь-якої миті можу полинути в Україну.

Проте… Лише-но видавалась якась вряди-годи зручна нагода, як Олександр Олесь кидав усе та мчав на зустріч із Батьківщиною.

*   *   *

Наче мале дитя, зрадів Орфей у вигнанні, коли в січні 1925 р. до Праги завітали із творчим відрядженням молоді українські письменники, поети нової генерації – Павло Тичина (1891-1967), Олесь Досвітній (1891-1934) і Валеріан Поліщук (1897-1937). Рейд у західноєвропейські держави: Чехія, Німеччина, Франція – мав ідеологічний характер. Прикриваючись науковою метою – знайомитися з досягненнями у різних видах мистецтва Старого Світу, як-то: література, журналістика, театр, кіно – вони мали пропагувати мистецтво Радянської держави. Тож десант культури з Української РСР протокольно зустрівся з професором музики, першим президентом Чехоcловацької Академії наук Зденеком Неєдли (Zdeněk Nejedlý 1878-1962), але потім чкурнув на зустріч із… Олександром Олесем.

На закінчення емоційної розмови Павло Тичина, котрий тривалий час перебував під впливом творчості Олександра Олеся та Миколи Вороного, шанобливо подарував О.І.Кандибі нову поетичну збірку з присвятою:

- Великому поетові і моєму вчителю.

Легкий на підйом Олександр Олесь за кілька місяців несподівано відвідав… Львів.

Про той епізод 1925 р. залишив спогади професор французької й англійської літератури Таємного українського університету у місті Лева (1922-1925), письменник та літературознавець Михайло Іванович Рудницький (1889-1975). Через надмірну скромність гість із Праги навіть не попередив місцевих літераторів про свій візит. Обійшлося приватною вечіркою, де зібралося щонайбільше з… десяток колег, які завели звичайні товариські балачки на цікаві для письменників теми.

Платня викладача, гонорари поета, мідяки за лекції від безгрошів’я не рятували... Родина Кандиб і в Празі бідувала. Потай від гордого та категоричного Олександра Олеся улюбленому поетові потайки допомагали… вдячні читачі.

Дружині Вірі Антонівні сердешні земляки носили хто що міг: зокрема, інженер Назар Гнатюк давав гроші, тоді як місцеві студенти, повертаючись після щедрих колядок, неодмінно завертали до О.Олеся, аби під дверима залишити торбу продуктів. Начебто від Святого Миколая.

До честі великого українського письменника, Олександр Олесь ніколи не зважав на імена чи приязні усмішки, а цінив людей, а тим паче – колег по ремеслу, виключно за творами їхніми та вчинками.

Навіть із вимушеного вигнання він пильно стежив за літературними процесами в Радянській Україні. І лише-но друком засурмили дифірамби, писані Павлом Григоровичем на замовлення партії, 11 травня 1928 р. Олександр Олесь відреагував віршем “І ти продався їм, Тичино…”:

- І ти продався їм, Тичино, / І ти пішов до москаля? / О, бідна мати, Україно, / В журбі головонька твоя. / В кривавім морі по коліна / Стоїть без сорому в очах / Поет, колишній наш Тичина, / І прославляє смерть і жах. / Прилюдно б'є катам поклони, / Катів виспівує в піснях. / А з-під землі ідуть прокльони / Борців, розп'ятих на хрестах. / Іудо, ти шляхетний жиде, / Пішов, повісивсь в самоті. / Павло Тичина… цей не піде / Він сам розіпне на хресті.

*   *   *

Чому з роками навіть зрілу та освічену людину більше й більше привертає Історія?

Надходить час – і розумієш: усі помилки в минулому вже зроблені! Але людство (народ, держава, нація) чомусь вперто не бажають вчитися на чужих помилках. Із століття в століття нові покоління наступають на ті самі граблі, що добряче били по лобі прадідів. Аби ж то Україна була приємним винятком…

Шукаючи відповідей на вічні запитання: хто ми, як народ? І – куди оце дурнувато премося? – Олександр Олесь лікував зболену душу сивою минувшиною. В останній період творчості, в еміграції автор часто звертався до теми міжусобиць княжої доби, які призвели до занепаду та розпаду Київської Русі. Навіяна кривавою Громадянською війною в Україні тема не відпускала, поки 1930 р. у Львові не з’явилася нова поетична збірка “Минуле України в піснях”.

Утім, життя поступово налагоджувалося, нехай і на чужині. У середині 1930-х років родина Олександра Івановича Кандиби придбала у Празі власне помешкання в районі Панкрац (Pankrác), вул. “У зелене лішки” і назавжди вибралась із Ржевниць. Бо ж доктор О.І.Кандиба служив іменованим асистентом при кафедрі археології з платнею 500 крон щомісячно. Вельми поважний Сенат Українського вільного університету, а потім і Кураторія учбового закладу таку ухвалу, на щастя, акцептували.

Не міг натішитися батько й успіхам власного сина. Адже нащадок, його Олег у 22 роки став наймолодшим у світі доктором археології! На початку 1930-х років щасливого літератора часто бачили в центрі Праги в одному з облюбованих пабів. Аби побачитися з віршарем, друзі й знайомі рушали не додому до Кандиб, а в гості до Олеся в бар.

Завсідниками дружніх посиденьок тут часто ставали професор кафедри історії Українського вільного університету Дмитро Дорошенко (1982-1951), професор мистецтвознавства, ректор Українського вільного університету в Празі Дмитро Антонович (1877-1945), професор графіки Української студії пластичного мистецтва в Празі, бойчуківець Роберт Лісовський (1893-1982), котрий 1927 р. виграв конкурс та створив логотип для авіакомпанії “Lufthansa".

*   *   *

Тим часом вісті з Батьківщини краяли серце. Поета-вигнанця збурили жахливі оповіді про Голодомор 1933 р. в Україні, про арешти і розстріли інтелігенції, зокрема, про розправу над особистим приятелем – письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 р.

Трагедія, яка спіткала добре знайому родину Крушельницьких, стала імпульсом до написання за кілька днів січня 1935 р. драми “Земля обітована”. У тім безжаліснім творі одним із перших в сучасній українській літературі саме Олександр Олесь порушив питання про криваву суть сталінської політики.

Тяжкими були останні роки Олександра Олеся. Гітлер пошматував Чехословаччину, яка прихистила поета. Угорські фашисти в крові потопили проголошену державність Карпатської України. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не полишали важкі думки про долю сина – активного учасника руху Опору в окупованій німцями Україні.

*   *   *

У міському драматичному театрі на Виноградах (Divadlo na Vinohradech) 5 грудня 1943 р. українська діаспора Праги відзначала 40-річний ювілей творчості Олександра Олеся. Чотири десятиліття помітно змінили літератора. Відтепер Олександр Іванович більше рибалив, аніж писав, більше палив цигарки, аніж ходив за 15 км на прем’єру української вистави. Те, що він змінився, було видно неозброєним оком: Олександр Олесь схуднув на сорок кілограмів.

Одного спекотного липневого дня 1944 р. він поїхав залізницею у м.Ледеч-над-Сазавой (Ledec nad Sazavou) – до давнього приятеля-агронома. Бо мав мрію:

- Хотів би весною поїхати на улюблену річку Сазаву (Moravská Sázava). І ще раз спробувати-таки піймати коропа або лина!

Саме там, за 75 км від Праги, батька знайшла звістка про смерть у німецькому концтаборі єдиного сина: його Лелеченьки більше немає. Повертаючись до столиці Чехії задушливим потягом, Олександр Іванович знепритомнів. Швидка забрала пацієнта до шпиталю, але він попросився додому. Вмираючи від цирозу печінки, 22 липня 1944 р. Олександр Олесь благав насипати на його могилу бодай жменю землі з Байкового цвинтаря.

29 липня вранці було похмуро, а потім зчинилася буря. Коли з будинку виносили труну, засяяло сонце.

Хор Української хорової капели у Празі під диригуванням Олексія Кіндратовича Приходька (1887-1977) грянув народну пісню “Чуєш, брате мій”:

- Чуєш брате мій, товаришу мій, / Відлітають сірим шнурком журавлі у вирій. / Кличуть: “Кру-кру-кру, в чужині умру, / Заки море перелечу, крилонька зітру, / Крилонька зітру”... / Мерехтить в очах безконечний шлях, / Гине-гине в сірій мряці слід по журавлях. / Кличуть: “Кру-кру-кру, в чужині умру, / Заки море перелечу, крилонька зітру, / Крилонька зітру”..

Скеля в морі патріотизму не здригнулась навіть у домовині.

*   *   *

Коли за два роки тихо згасла його вірна дружина, над Олесем і Вірою поставили один дубовий хрест.

Олександр Рудяченко. Київ

При цитировании и использовании каких-либо материалов в Интернете открытые для поисковых систем гиперссылки не ниже первого абзаца на «ukrinform.ru» — обязательны, кроме того, цитирование переводов материалов иностранных СМИ возможно только при условии гиперссылки на сайт ukrinform.ru и на сайт иноземного СМИ. Цитирование и использование материалов в офлайн-медиа, мобильных приложениях, SmartTV возможно только с письменного разрешения "ukrinform.ua". Материалы с пометкой «Реклама», «PR», а также материалы в блоке «Релизы» публикуются на правах рекламы, ответственность за их содержание несет рекламодатель.

© 2015-2019 Укринформ. Все права соблюдены.

Дизайн сайта — Студия «Laconica»

Расширенный поискСпрятать расширенный поиск
За период:
-