Сергей Тихий: "Побеждают только победители". Разделы 4 и 5

Сергей Тихий: "Побеждают только победители". Разделы 4 и 5

241
Ukrinform
Продолжаем публикацию глав книги публицистики Сергея Тихого «Побеждают только победители», готовящейся к печати

Попередні публікації: Пролог і розділ 1, розділи 2 і 3

РОЗДІЛ 4. Як Сталін соборну Україну будував?

Брав сьогодні участь у дискусії на тему: чи можуть продаватися в українських магазинах ковбаса «Московська» і сир «Російський»? І не треба сміятися! Для людей, які відчувають нюанси й розуміють підтекст, — відповідь однозначна: ні, не можуть. І це — правильно. Їхнє повернення через десятки років могло би означати, що нові україно-російські стосунки — є природними й побудовані на базі нової філософії і нових повсякденних правил. Звиняйте за такі словеса — але ж куди без них?

Блог-пост 25.05.2017

Перша умова — не впадати в «комфортну» оману, мовляв, у всіх українських бідах винуваті всі, хто завгодно, лише не українці. Це не так. Це треба визнати й не впадати в істерику, коли хтось скаже те, що не до вподоби.

Беремо Переяславську раду — поворотний пункт української історії. «Якби-то ти, Богдане п’яний,/Тепер на Переяслав глянув!/Та на Замчище подививсь!/ Упився б! здорово упивсь!» — написав про неї 18 серпня 1859 року Тарас Шевченко у творі, який за радвлади ніколи не публікувався, навіть у повному зібранні. Все що було по тому — Батуринська різанина, покріпачення українського села, єкатерининське знищення Січі, — то все були наслідки Переяслава. І незалежність українського православ’я, за яку ми нині так важко б’ємося, було у 1686 році здано Москві за формальної пропозиції і за активної підтримки українців одних (той же гетьман Прокопович) і масової пасивності українців других.

Так, Валуєвський циркуляр, яким було заборонено практично все — викладання мови у школах, підручники, історія — нищив усе українське протягом 50-ти років. І що то були за півстоліття! Саме тоді відбувалося становлення багатьох сучасних європейських націй, спочатку в культурі, в легальній політиці, в національних ЗМІ. Сучасні Чехія, Угорщина, Болгарія, Сербія з Хорватією починалися саме тоді. Західна Україна теж переживала цей процес. Галичина для Відня була Королівством, а східні терени, Наддніпрянщина, Слобожанщина — для Петербурга — звичайними губерніями. І треба спокійно визнати: причини для тотальної асиміляції українців, яка позначається й досі, були потужні — і «ліфти нагору», туди, де української не розуміли і не сприймали, і «охранка» люта, бо провінційна, керована з Петербурга, працювала на совість, і преса була безальтернативною. Нічого не нагадує?

А тут ще й більшовики прийшли з дуже простими й спокусливими гаслами, які, мов зерна зради, впали на підготовлений ґрунт. Це потім швидко з’ясувалися, що то все обман, а на початках — «Народам — право на самовизначення»; «Земля — селянам, фабрики — робітникам, мир — народам» — чим не мрія для українця? До запізнілого прозріння Миколи Хвильового «Геть від Москви!» залишалося всього кілька років, але спочатку багато хто навіть з діячів УНР із приязню поглядали на більшовицьку Росію. Той же перший глава уряду УНР Володимир Винниченко, або націонал-більшовик Микола Скрипник. А Нестор Махно влив свою селянську армію до більшовицької, допоміг Москві вигнати білих з Криму. А чому так швидко «танула» така потужна армія Директорії на початку 1919 року? Бо цілими «селянськими» підрозділами, бувало, під впливом добре навчених більшовицьких агітаторів або розходилася по хатах, або переходила на бік червоних. У цьому хто винен?

Воістину, варто перефразувати те, що у попередньому розділі було сказано про Героїв Крут: попередники трагічно помилялися для того, щоби ми вже більше такого не робили… А от я спробую зафіксувати дещо з історії 1918-го, про яку йшлося в попередньому розділі, чого ні забувати не можна, ні провини за це зі своїх знімати.

Не забути перше: через що зверглася УНР

Про атмосферу, в якій існувала Українська Народна Республіка, свідчить той фантастичний факт, що 29 квітня 1918 року, у той же самий день, коли було ухвалено Конституцію УНР, розроблену під проводом Грушевського, — УНР, Центральну раду і її уряд було повалено. Повалено не в результаті революції чи, навіть, реального заколоту. а просто у Києві безперешкодно й «паралельно» зібрався з’їзд «Партії сільських господарів», 7000 (!) делегатів — і обрав гетьманом України Павла Скоропадського… Влада, як кажуть, лежала на вулиці, і генерал-лейтенант Скоропадський її підібрав. Чи німці все це інспірували? Так і було, судячи з усього. Але якою мірою і наскільки сприяли цьому питома українська пасивність і схильність до вичікування?

Як таке могло трапитися? «Україна не Росія» — цю просту і на 100% правильну формулу, на жаль, винайшов аж на 80 років пізніше другий президент України Леонід Кучма, а точніше автори, які написали для нього однойменну книжку. А отці УНР так і не змогли осмислити цього під кутом практики. Сутність українства проявляється не лише в зовнішньому — в носінні вишиванок і в співанні гуртом найгарніших у світі пісень. Українцям не притаманне месіанство, а соціалізм в Україні можливий лише тоді, коли він спирається на сильного господаря-індивідуаліста. А в організаційному плані «соціалізм зверху» в Україні, на відміну від Росії, був неможливий через дві причини. Воля Україні дісталася все ж таки дуже несподівано, мрією про неї, практичним обговоренням її українське суспільство не встигло просякнутися, і тому, як це завжди буває в подібних ситуаціях, на початках її очолили чесні, патріотичні, глибоко порядні, щирі і… прекраснодушні інтелігенти: від професорів - до сільських учителів. Вони вірили в «Капітал» Маркса, в можливість мирної трансформації суспільства на базі правильної теорії і були дуже принциповими поміж собою у відстоюванні нюансів саме свого бачення. Тим часом більшовиків, Росію вели професійні революціонери, згуртовані в політично-організаційну машину своєї партії, в якій дискусія прирівнювалася до зради. Більшовики були далеко не найбільшою і не найвпливовішою партією, але саме вони Росію і переламали через коліно, проливши ріки крові. А українські соціалісти так не вміли, не могли, не хотіли, не мали права…

Альтернатива? Вона, звісно, існувала, однак вони її не знайшли — ні в січні –  квітні 1918 року, ні пізніше.

Не забути друге: Чому Гетьманат теж був приречений

То була контрреволюція «по-українському». Німці демонстрували «нейтралітет», але явно симпатизували й допомагали Павлу Скоропадському. Їм потрібний був хліб, і вони розраховували, що жорсткий генерал Скоропадський вибиватиме його з український селян ефективніше, ніж це виходило в інтелігентного професора Грушевського. Решта питань їх не цікавила.

І що то було — Гетьманат, Українська Держава? Здається, хоч якось зрозумілою була хіба що назва, запозичена в ХVІІ столітті. А гетьман ХХ-го був класичним консерватором. Усім керує він — глава держави — і на законодавчому, і на виконавчому рівнях. Вибори у парламент (сейм) він обіцяв, але згодом, колись. Здається, саме це й зумовило перший крок гетьмана Скоропадського до поразки — авторитаризм і українство, що на державному рівні починалося як об’єднання вільних козаків і хліборобів, — поняття не сумісні. Недарма ж гетьман — посада виборна. Скоропадський, до речі, правильно вчинив, коли відмовився від «помазання на царство», яке йому пропонував митрополит Київський і Галицький Антоній. Але цього було замало. Потрібний був прагматичний сценарій усередині України і дієве лобі ззовні, особливо в столицях держав Антанти. А у гетьмана не було ані першого, ані другого.

Павло Скоропадський — стихійний українець, він став ним, коли почала розвалюватись імперія. Нині у нас теж таких дуже багато — людей, що і не згадували про своє українство, допоки не настав час, і вони його щиро прийняли, та не уявляли собі до кінця того тягаря відповідальності і переосмислення, що опускається їм на плечі. У Павла Скоропадського так само, як і у його попередників, теж не було достатнього державного досвіду і відданої справі команди. Безперечно, він був хоробрий і талановитий генерал, людина честі. Однак він не був політиком, він не відчував, що, скажімо, миттєве скасування «більшовицького» популізму УНР (8-годинний робочий день, земля — селянам, заводи — пролетаріату, мир — народам) у поміркованій Україні багатьох розчарує, спровокує спротив. Він був продуктом свого середовища, генералом імператорської армії, багатим поміщиком, чоловіком дружини з аристократичного російського роду Дурново. Його оточували люди, які втекли з більшовицької Москви і нашіптували йому відповідні, як тепер кажуть, «меседжі»: треба домовлятися з Денікіним і найбільше, чого може і має прагнути Україна, — федерація з Москвою….

У результаті, все скінчилося у гетьмана так, як у його попередників — він теж залишився наодинці. Для стабільності авторитарного режиму потрібна сила, сила й ще раз сила… А ще підтримка консервативних кіл. А де сила гетьмана Скоропадського? У німців? А консерватори хто? Селяни, замучені німецькими поборами і яким спочатку нібито дали землю, а потім її забрали?

Не забути третє: як п’ята колона розуміє битву за Україну

Затята антиукраїнська публіка у великих буржуазних містах була присутня масово, українства вона не сприймала на дух і до пори терпіла лише тому, що Леніна з Троцьким вона ненавиділа й боялася ще більше. І тут є, звісно, певні паралелі з нинішнім часом. Але не абсолютні, нині подібна публіка у нас — в очевидній меншості. Менше і байдужих. Утім нині на сто років довший і щодо можливостей сучасних технологій сильніший вплив «Русского мира», і на ті ж 100 років віддаленіше у часі українство від своїх ментально-культурних витоків, не вибите Голодомором, не понівечене — під страхом знищення — малоросійським пристосуванством. Звісно, існує багато інших чинників — досвід і генетика, зокрема. І в тім — надія. Але ту ж булгаківську «Белую гвардию» — щодо генезу, настроїв і прагнень п’ятої колони — можна і нині аналізувати як документ. Його незрівнянна цінність полягає в тому, що це літературний твір найвищого ґатунку, і він змальовує тло часу не стільки подієве, скільки емоційне. І тому дуже важливо, як сприймається зараз цей роман, пронизаний ненавистю і зневагою до української України настільки ж — наскільки любов’ю і пошаною до Києва і до того місця, яке відведено булгаковському Городу в творенні російського історичного міфу.

…Здається, ставлення до цього питання — це й нині центральний нерв битви за Україну.

Не забути четверте: Чого забракло Директорії

У грудні 1918-го УНР було відновлено. Щоправда уже без Грушевського і без інтелігентської розгубленості та благодушності, під проводом Директорії і Симона Петлюри — довгоочікуваної «сильної руки». І що? Як було враховано всі, а не лише військові, прорахунки попереднього керівництва УНР і щойно поваленого Гетьманату?

Вони знову трагічно не віднайшли єдино можливий в ті дні шлях. За лічені тижні Директорія пересварилися з усіма, з ким могла, і між собою — у першу чергу. Так, залишалася підтримка свідомої частини українства, «західняків», переважно, але цього вже було замало. Адже більшовики теж часу не гаяли. Україні потрібна була потужна сила національно-демократичного, як тепер би сказали, спрямування, але тоді і слів таких не знали, а в усьому світі панувала «мода на соціалізм». А ще вожді Директорії не створили і не могли створити нічого подібного до Луб’янки з її репресивним апаратом. Ні, Україна не потребувала власної Луб’янки, але політика й структури, здатні забезпечити стабільність і стримування, — були життєво необхідні.

Тому і тріумф Директорії у Києві був недовгий. Не вийшло знову…

Не забути п’яте: Злука. У чому євреї перші, але українці — другі

22 січня 1919 року. Злука. Це була найвища точка, якої досягла тодішня Україна. Об’єднання народу, який жив і виживав у різних державах протягом багатьох століть багато про що сказало — і українцям, і їхнім ворогам. Здавалося б — до семи століть, роз’єднання, що ще треба, аби розійтися навіки? Скільки таких прикладів знає історія! Проте тоді українці довели, що вони таки один народ — бо попри сім століть, усі кордони, що пролягали між ними, зберегли спільне — мову, віру, ідеал… Євреї, звісно, залишилися єдиним і відтворилися державним народом після майже двох тисяч літ роз’єднання. Утім українці, з їхнім досягненням, здається, законно посідають друге місце. Це за того очевидного факту, що сотні років життя під різними імперіями зробили українців дуже різними. У першу чергу в тому, що зветься політичною культурою, в «західняків», зокрема, вона була на порядок вищою. Але відмінності були якраз в тому, що дає особливу силу нації, бо збагачує її можливостями. Чому ж не втрималася тоді ця соборна держава?

Шість причин, які залежали не лише від українців, але й від них теж.

1. Росія і русифікація.

2. Різне ставлення до Польщі і поляків. Для західняків — вони були вороги й конкуренти, для східняків — союзники, які так само вивільнюються з-під імперського ярма. Коли полтавчанин Петлюра домовився з Пілсудським, для західняків — це був шок.

3. Ефективність більшовицького популізму. Їхні красиві й незвичні обіцянки, які народна маса ще не встигла розсмакувати.

4. Хвороба на ймення «теоретичний соціалізм», якою треба було перехворіти, щоб мати імунітет.

5. Байдужість, необізнаність і недалекоглядність світової спільноти.

6. Власні політики, які діяли часто всупереч здоровому глузду.

Народ не прийнято звинувачувати. І я не буду. Він такий, який є. Але маємо право стверджувати, що ті жертви і ті поразки не минули безслідно. Вони дали безцінний досвід. Вони багато до чого змусили більшовиків — новітню генерацію російського імперіалізму. Навіть те, що Радянський Союз був створений все-таки як федерація — фальшива, бутафорська, але з умовним розподіленням повноважень і створенням національних (хоч і лише за формою, а не змістом) владних інститутів, — це теж можна розглядати, як наслідок короткого періоду існування УНР. Більшовики дуже налякались. І значить, хоч би що там казали, 1918-й приніс Україні свої плоди.

Не забути шосте: Своєї історії не соромляться, її пам’ятають

Ці речі у нас не прийнято обговорювати. Нація поки що вдає, що їх не існує. Коли вона нарешті говоритиме про них відкрито, не соромлячись і без істерики, — це і буде маркером остаточної її дозрілості. Кажуть, історія не знає умовного способу, у тому розумінні, що вона така, яка є, яка склалася. Тому, наприклад, слід зазначити, що соборну Україну в її нинішньому вигляді на практиці склав Сталін, хоча й мріяли про неї інші — Донцов, Липинський, Грушевський… І Галичина 1939 року, і Північна Буковина 1940-го, і Закарпаття 1945-го, і Крим 1954-го були приєднані до УРСР в результаті війн, ультиматумів і рішень, які вела, оголошувала й приймала Москва. І цій правді треба дивитися в очі і формулювати адекватні відповіді на запитання задля захисту національних інтересів, що їх ця комусь незручна правда ставить.

Сталін знищив цвіт новопосталої української культури, але для того, щоб знищити в 30-ті роки, більшовики спочатку дали їй прорости в 20-ті. Це за радянської влади було розгорнуто розгалужену систему початкової і середньої освіти українською мовою. І у виші українська мова увійшла тоді ж. Так, коли в Москві спохопились і був взятий курс на тотальну русифікацію, — найкращих винищили під корінь і почали компанію сталінського людожерства саме у нас, в Україні, задовго до хрестоматійного 37-го року. Але базова система була створена, в її рамках вирощені кадри і розроблені методики, і, хоч би як там було, саме це допомогло українській мові та культурі вистояти, не зникнути, не розчинитися.

Про власне колоніальне минуле треба почати говорити без істерики. Це дуже важливо. Маніакально-забарвлене постійне занурення в історичний негатив не дає шансу позбутися меншовартості. Будь що у світі спирається на фундамент історії. Її не висмикнеш з-під будівлі держави. США були колонією Британської корони, а Росія — улусом Золотої Орди. А потім вони стали двома ядерними наддержавами. Британія для США — найближчий союзник. Про Росію нам, з відомих причин, говорити нині важко, але ж мова про те, що там, здається, давно не проклинають Золоту Орду, хіба що дещо соромляться, однак розуміють, що поклоніння імперському духу у сучасних росіян — звідти. І прикладів таких — безліч, уся сучасна мапа світу.

Треба позбуватися чорно-білого погляду на світ. Петлюра (Бандера) був людиною, у першу чергу, а тому — він не був вільним від недоліків, які, втім, не відміняли достоїнств. Цю очевидну річ, може, й розуміють по обидва боки нинішньої барикади, але уперто відкидають. Для національно свідомих — він герой і лицар без страху й догани, його у нас оздоблюють, неначе торт, — кремовими квіточками. А по той бік Бандера (Петлюра) — це абсолютне зло з рогами й ратицями та запахом сірки. Ігор Дмитрович Кобрин теж каже: «Не можна давати історичному персонажу оцінку з точки зору сьогоднішнього дня. А треба просто зрозуміти мотиви людини з огляду на той час, от і все. Коли ми починаємо оцінювати історичну постать, або історичний факт під кутом сьогодення, оце і є ідіотизм. Це те, що робить Росія, і зовсім не значить, що ми повинні те саме робити».

Ви скажете, а як же нації бути без героїв? А я відповім: облиште оздоблювати героя кремовими квіточками — і у вас одразу відпаде потреба когось і щось виправдовувати, істеричне тло зникне — і образ героя стане ближчим і зрозумілішим простим людям. А може, ще й нині призабуті герої з’являться, виринуть із забуття.

Що буде, якщо цього, нарешті не зробити, адже я далеко не перший про це кажу? Те, що не є життєвим (квіточки, фіміам), не стає часткою реального життя. І ми завжди будемо існувати з опонентами в режимі «артилерійської дуелі». Ми ніколи не зможемо сказати їм, остаточно й переконливо відмітаючи брехню: так, оце і оце було, але з такої причини, а от цього, даруйте, не було — це чиста вигадка, ворожа пропаганда. Герої стануть реальними людьми, а не символами, в які багато хто лише вдає, що вірить.

І головне. Спокійна реакція на те, що тобі не подобається, — ознака дорослості й упевненості в собі. Безплідна сварка відбирає сили, а вони нам сьогодні і найближчим часом знадобляться чималі.

РОЗДІЛ 5. Хто тут українці?

В Ізраїлі. Мій зацікавлений Україною співрозмовник запитує: ну, як ви там? — Від фараона, — кажу, — пішли, море перед нами розступилося і ми посуху перейшли на Синай. А море за нами зімкнулося, назад шляху немає. Ось тепер треба СВОЇМ Синаєм СВОЄ відблукати 40 років, чи скільки… — Як, — здивувався співрозмовник, — без Моше? (так євреї називають пророка Мойсея, який вивів свій народ з єгипетського рабства. Ред.) Де ваш Моше?! — Так, погоджуюся я, — Моше в України немає… Але повинні ж українці чимось відрізнятися від євреїв!

Блог-пост 5.05.2016 

Українці — є така політична нація. Уже є? Після другого Майдану й початку війни з Росією — це твердження набуло у нас статусу аксіоми, тобто само собою зрозумілої істини, яка не потребує доведення. А от мені все ж таки захотілось її довести. Навіщо? Задля впевненості, що це насправді так.

Політичну націю об’єднує держава — це теж аксіома. Утім нація не закінчується на державному кордоні. Якщо держава є сильною і процвітаючою, то щодо нації, яка навколо неї згуртована, жодних сумнівів не виникає — вона така сама. Навіть так можна сказати: є упевнена в собі, стабільна, морально здорова та амбітна політична нація — значить гарантовано є і сильна, процвітаюча держава.

Отже, якщо вищесказане — правда, то все у нас сумно? На щастя, не все так просто. Маму люблять не лише, коли вона здорова і привітна. А хто з дітей не мріє допомогти їй встати на ноги, той і насправді чужак. А ще сила політичної нації не лише в ядрі, вона — в кореневій системі, в діаспорі. Аура нації розходиться від центру концентричними колами. Є американці, канадці, австралійці, ізраїльтяни, бразильці, які пам’ятають про своє українське коріння. Для когось тепле свято Різдва навічно пов’язано зі звуками «Щедрика», і ця людина трохи інакше подивилася на новини з далекої України, коли дізналася, що автор цієї божественної музики — український композитор Микола Леонтович. А який-небудь канадський фермер, прислухавшись до порад сусіда, приїхав в Україну туристом, і його десь на Полтавщині пригостили за столом у вишневім садку келишком самогонки. Дядько випив, заїв тарілкою гарячого борщу — і несподівано відчув себе щасливим настільки, наскільки ніколи не почувався.

І все-таки вона є!

Так чи є вже в держави Україна політична нація? Соціологічні дані відповіді на поставлене запитання не дадуть. Надто вже все тут нестабільне, залежне від обставин. На горбачовському референдумі 17 березня 1991 року 80,2% населення  проголосувало за входження УРСР до «Союза Советских суверенных государств», а 1 грудня того ж 1991 року — 92% уже було «за» незалежну неньку Україну. Ні, соціологія — вона дуже залежна від раціо — як, наприклад, сформульовано запитання? А ми нині про інше, про те, що лежить в царині душі та відчуттів, інстинктів; що є для людини частиною її єства і не підлягає сумніву.

Дивно, але визначення «політичної нації», з яким би всі погоджувалися, не існує. Про це сперечалися навіть предтечі новітньої української державності. Дмитро Донцов вважав, що нація — первинна, а держава вже йде за нею; а В’ячеслав Липинський — рівно навпаки: спочатку національна держава, а за нею — нація. Ну, якщо так все діаметрально, то у нас кожен має нагоду сформулювати власне бачення, тим більше, що це так по-українському.

Українці, французи, поляки, інші — це не лише етнічне. З цим усі цивілізовані люди згодні? Хто ж такі українці, які вони мають специфічні, лише їм притаманні ознаки? Українець — не росіянин? Це безперечно і важливо. В сучасному світі, який подеколи й досі живе у полоні зашкарублих, грубо нав’язаних стереотипів, — це принципове питання, на якому ще довго доведеться наголошувати. А ще? Може, українець це той, хто, згідно із старезним анекдотом, пише слово «москва» з маленької літери, а «Сало» — з великої?

А от мені здається, що українець, може, й не знає, як про це сказати, але йому просто подобається, що космічний «Майдан Галактик», який щороку, у серпні, перетинає нічне небо над степом, українською мовою зветься саме Чумацьким Шляхом. По-своєму, тобто, а не штамповано однаково, хоч і різними мовами — «Млечный Путь» у росіян, «Milky Way» у англійців, «Voie lactée» у французів і «Milchstraße» у німців. Спитаєте, чим же тут пишатися? А тим, що у цій астрономії проявилися фундаментальні риси українського національного характеру — здатність іти по-чумацькому — не швидко, без вихлянь, свідомо обраним шляхом, природно поєднуючи високе та приземлене. «Троянди й виноград, красиве і корисне», — писав академік Рильський. А у німців, французів, англійців, росіян — космос і ґрунт — окремо, їхня «астроніміка» — це лише «чергова» метафора, до того ж запозичена одне в одного. На противагу, український космічно-приземлений Чумацький шлях — це про спосіб життя і сприйняття світу, це конкретний дороговказ з півночі на південь, якого трималися скрипучі чумацькі вози, запряжені круторогими волами, поволі йдучи степовими манівцями до Криму по сіль. (До речі, тут варто наголосити — цілком серйозно — на космічно-історично-економічній приналежності Криму саме до України!)

Українці — це такі люди, які вже друге тисячоліття живуть (або походять звідти) у причорноморській Європі, на межі кліматичних і геологічних зон, культурно-етичних та релігійних цивілізацій. Ця мозаїка відповідно вплинула на національний характер, мову й побут українця, незалежно від його етнічного походження і навіть місця проживання, він — вузол гармонійного поєднання непоєднуваного. Одесу собі уявляєте? Так от, Україна — це така велика Одеса. Українець хоче йти своїм шляхом і щоб йому не заважали. Його знаменитий індивідуалізм, який перевищує навіть питомий індивідуалізм європейця, — це водночас і сила українця, і його слабкість. Сила — в максимальній незалежності від зовнішніх обставин, а слабкість — у нездоланній звичці розраховувати лише на себе і найближчих, а не на гурт. Українцю через це важко об’єднуватися з іншими українцями. А ви думаєте чому Майдан так і не створив своєї партії, як його не умовляли?

В українця, уявіть собі (!), саме за таких обтяжливих обставин, не залишилось альтернативи — йому треба ставати частинкою міцно згуртованої нації. І він нею стане, не сумнівайтеся! Тільки має минути певний час.

Бути одним народом — це значить мати не лише спільний погляд на життя, а й спільних ворогів. З друзями — завжди складніше, а з ворогами — однозначно, 2014-й тут все розставив по місцях. Коли друзі однієї частини нації є ворогами для другої — треба, звісно, розбиратися, яким є співвідношення частин. Якщо десь 50/50, то про яку єдину націю йдеться? У нас така пропорція виглядає однозначно краще, але не безсумнівно. І тут уже соціологія допоможе. Майже 80% «за» українську незалежність. Тобто політична нація в України практично є.

А може, її нема?

За різними оцінками, у світі живуть люди від двох – до чотирьох тисяч національностей. А незалежних держав на літо 2018 року — рівно 197. Лише один з 20–40 народів став державним! Які ще потрібні аргументи, щоб визнати: українці належать до народів-обранців. Ще цифри. За чисельністю, українці — восьмі в Європі, 45 мільйонів. Це дивно, адже поляки, чия держава на кілька мільйонів менша за населенням, за чисельністю нас обійшли — вони сьомі, їх 46 мільйонів. Виходить, що мільйони поляків — більше за українців — розсіяні серед інших народів, перемішалися з ними, народжують там дітей, працюють, заробляють, залишаючись поляками.

Політична нація — розгалужена та егоїстична — це ключовий елемент державного устрою великої держави і великої культури. Вона може бути і чинником сили (як в США), і маркером слабкості (як в імперській Росії, з якої, коли не вбивали, то традиційно викидали незгодних).

Відповідно до перепису населення 2001 року (пізніше вони в нас поки що не проводилися), 77,8% громадян України — українці за етнічним походженням. Начебто солідна цифра — понад трьох чвертей. Але на тлі європейських показників не вражає: румунів у Румунії — 90%, німців у Німеччині — 92%, італійців в Італії —94%, поляків у Польщі — взагалі 96,74%… Ви гадаєте, всі ці люди, які заявили про свою національну приналежність під час перепису, можуть принести родословну для підтвердження етнічної чистоти? Чи давайте сформулюємо запитання так: чи вона, ця родословна, комусь там потрібна?

Подивіться на наш Харків. У 1959 році українцями там записалися 48,4%, у 1989 — 50,4%, а в 2001-му — 62,8%! Тобто за 30 років у Радянському Союзі, де один народ був «великим», а решта — «братськими», зростання склало 2%, а за 12 років, з яких 10 припали на незалежність — понад 12%! Це, здебільшого, ті самі люди, щоб ви не мали сумніву. У тому то й річ, що показник цей здатний змінюватися, не тільки залежно від обставин, а й під впливом емоцій. Зараз, після двох революцій і під час війни, я вас запевняю, ця частка зросла ще — і в Україні загалом, і в прикордонному Харкові, зокрема.

Європа нині переживає черговий сплеск етнічного націоналізму. І Україна в цьому точно не пастиме задніх, у нашій ситуації, мабуть, і не можна інакше. Але не проскочити б у запалі ледь помітну межу… Бо внутрішнє тертя, створення етнічних бар’єрів на додачу до соціальних, релігійних та ще з огляду на війну в країні — автоматично послаблює будь-який державний організм. Можливо, Польща — член ЄС і НАТО, ВВП якої за 30 років виріс майже вдесятеро, може собі таке дозволити і дозволяє. А Україна, з відтятим Кримом і з відкритою кривавою раною Донбасу, з ворогом під боком, якого підганяє ненависть, сильніша за любов; Україна, чия економіка у 2015-му впала ледь не на третину, а тепер зростає на жалюгідні 1–2 відсотки на рік, та й те лише завдяки міжнародній підтримці, — просто не має права на таку «розкіш».

Нафта, газ, індустрія як маркери державної сили і впливу — це ХХ століття, минуле людства. Дехто вважав, що, «перенаселене» ХХІ буде століттям, передусім, родючої землі. Помилялися. Харчів вистачить і живим, і ще ненародженим, наука це забезпечила і гарантує. А насправді ХХІ — це століття людей, які щось уміють — це кваліфіковані руки й добре навчені голови, це — традиції праці — і на землі, і в «кузні», і в лабораторії, а останнім часом — і за комп’ютером. Правда, що з усім цим в Україні не гірше, ніж з чорноземом? А що буде, коли ми почнемо з’ясовувати, хто тут у нас є чистокровними, а хто ні? А ще квоти національні введемо, як дехто з «волохатих» маргіналів настирно пропонує? Ну, це щоб на керівні посади (мабуть, тут має бути законодавчо затверджений список таких посад?) можна було призначати лише згідно з процентними частками населення. Українців «з довідкою» 80%? Значить і серед міністрів в уряді їх має бути 80%! І серед депутатів, і, звісно, серед учителів у школі. А лікарі, судді, прокурори та поліцейські, чим гірші? Щоб наглядати за всім цим, точно потрібні будуть спеціальні органи, де ще й хабарі братимуть, згідно з національною традицією. От уявіть собі, ви керівник, вам конче потрібний спеціаліст Х, але він належить до національності У, а квота на неї у вас уже вичерпана, а взяти можна лише Z по документах… Ви уявляєте, на що перетвориться життя в Україні?

Але досить антиутопій, а також — досить про матеріальне й утилітарно корисне — ВВП, обороноздатність, міжнародну солідарність і підтримку. Не менш важливою є «лірика». Польща «перехворіє» на ПІС — партію Качинського, а Європу перетрясе від емігрантської кризи, і все повернеться в русло вистражданих істин. А істина в тому, що мігранти, «зайди», як у нас дехто й досі дозволяє собі казати, це не лише проблема, а ще й невичерпне джерело ресурсів. Це не лише руки і мізки, а й геній і душа. У геніального поета мовою, якою він пише, звучить душа. І якщо твоєю мовою геніально зазвучала душа німця, японця, африканця — це привід з гордістю сказати, що українська — це мова геніїв, хоч би ким вони були. Для когось нині важливо, що великий французький поет Гійом Аполлінер — поляк, а великий польський поет Юліан Тувім — єврей? А великі поети Росії — Пушкін, Лермонтов, Фет, Пастернак, Цвєтаєва, Мандельштам, Маяковський, Ахматова, Бродський… Композиторів будемо додавати? Господи, кого там тільки не було! «Зайд» у ряду перших величин — точно набагато більше, ніж генетично чистих русаків…

Нарешті, чи може національність бути подвійною, як громадянство? Так, скажу я річ, яка багато кому видасться крамолою, можливо! Це зовсім не обов’язково, але трапляється досить часто і лише підсилює обидва народи і обидві культури, з якими людина відчуває спільність і не зрікається зв’язку.

А ось що про це думає Володимир Кулик: «Треба дуже обережно ставитися, якщо ми де-небудь вимагаємо від когось повного українства, щоб ми цими вимогами не штовхали його в своє російство, поляцтво, єврейство. Тобто, має зберігатися поєднання ідентичностей: я єврей і я українець, я поляк і я українець, я росіянин і я українець. Є люди, в яких немає ніякого зв’язку ні з чим іншим, тільки з Україною, а є люди, в яких зв’язок з Угорщиною чи з Ізраїлем, з Болгарією чи з Росією. З Росією найпроблематичніше, бо війна, але, зрозуміло, що повністю викреслити й це неможливо. Тільки це в жодному разі не повинно означати, що зв’язок з Росією такий тісний, що я розмовляю «только по-русски».

Звісно, різні бувають часи й різні обставини. Точно не українець той, хто, не залежно від національності, декларує себе нині, як україно-російський біпатрид. З російською культурою — дещо інакше, але про це згодом. А от чи є нині в Україні росіяни, які щиро вважають себе українцями саме в наш, воєнний час? А як бути з євреями, що вважають себе українцями? (Зауважте, це після всього того, що було в україно-єврейських стосунках, і при ярлику народу-антисеміта, який досі не можуть відліпити від українців.) Чи можна їм усім вірити? Моя відповідь буде така: можна й треба, бо це краще і продуктивніше, ніж вічно вважати цих людей чужими. Можна помилитися? Авжеж! Але в абсолютній більшості випадків помилки не буде. Бо тисячу разів правий був основоположник марксизму: бутність визначає свідомість.

Кого у нас, на жаль, не чутно. І чутно — теж, на жаль

«Украинцами также называют граждан Украины, имея в виду не этничность, а гражданство». Цитата зі статті «Украинцы» в російськомовній Википедии, більше про політичну українську націю там нічого немає. Але в статті «Українці» у Вікіпедії україномовній місця не знайшлося і для такої очевидної констатації. Національність людини встановлюється не за етнічнім походженням, а за її особисто визначеною приналежністю. Тут мова про принципове. Про українську політичну націю, яка складається з представників різних народів, які саме Україну вважають своєю Батьківщиною, бо тут і пуп твій заритий, і могили предків не одного покоління. Складається таке враження, і мабуть, не лише в мене одного, що це надважливе для української перемоги питання у нас не те що відкидається, а якось замовчується…

З іншого боку, які можуть бути претензії? «П’ятої графи» уже давно немає в паспортах і анкетах, а в свідоцтві про народження вказується не національність батьків, а їхнє громадянство. Є звісно, й ті, хто проти цього протестують, посилаючись і на Декларацію прав людини, і на Статут ООН, де, звісно, нічого нема про те, що документальна фіксація етнічного походження людини належить до її невід’ємних прав. Вони цитують все це, щоб було переконливіше, хоча навіть побіжний розбір не залишає сумнів, що все там як раз навпаки.

Утім таких людей в Україні небагато, пошуковик Гугл дає лічені повідомлення про якісь конфлікти на цьому ґрунті. От, наприклад, новина дворічної давності, свіжішої не знайшов: «Депутат Житомирської облради та голова обласної організації ВО «Свобода» Сидір Кизін пропонує повернути графу «національність» в українські реєстраційні документи». А ще Кизін хоче квоти встановити, про які тут вже йшлося.

Навіщо це панові Кизіну? Повісити в рамці на стіну, щоб щоразу дивитися і пишатися? В тому-то й річ, що в абсолютній більшості випадків документальне підтвердження національності може використовуватися лише для тих чи інших обмежень, а то і злочинів на національному ґрунті — ледь прихованих, як в Радянському Союзі, чи відкритих і узаконених, як у нацистській Німеччині.

Кажуть, в Україні стерильно-націоналістичні сили на маргінесі. Лічені відсотки під час опитувань при жодних шансах самостійно пройти у ВР. Це від нерозуміння простих речей, що етнічний націоналізм, як ідеологія, не може навічно залишатися у 30-х роках минулого століття. Поки в Україні причетні люди цього не зрозуміють, все лишатиметься, як є.

Так існує чи ні українська політична нація? Напружено шукаю в житті, яке нас оточує, ознаки її існування — тисячі «так» і стільки ж «ні».

Її нема, тому що пан Кизін поширює свої зоологічні дурниці.

Вона є, тому що єдина Україна під шаленим військово-інформаційним тиском тримається уже п’ятий рік.

Її нема, бо в українській Вікіпедії нема речення, про яке йшлося вище.

Вона є, тому що в російській Википедии про це не забули, значить, і знають, і відчувають.

Її нема, тому що мільйони наших номінальних співвітчизників без проблем і без гидування дивляться «Інтер» та читають «Страну».

Вона є, тому що майданівське «жидобандерівець» не виходить із вжитку і українські євреї на нього — рідкісний випадок — не ображаються.

Її нема, тому що сотні тисяч дозволяють собі заробітчанствувати в Росії, а тисячі й досі їздять туди на екскурсії!

Вона є, це видно під час виконання гімну, коли люди у натовпі його реально співають, як можуть, зі слізьми на очах.

Її нема, бо от уже де-факто почалася президентська компанія, а ніхто з кандидатів ще й слова не сказав з цього надважливого питання, яке ми обговорюємо. (Не сумніваюся, що ще скажуть, але про це мало б бути на початку.)

Вона є, тому що кошик з українським прапором в нашому супермаркеті, куди люди кладуть смачненьке для українського солдата на фронті, ніколи не стоїть порожнім.

І ще — незліченно багато таких же ознак.

І я запитую співрозмовників – в якому стані є нині українська політична нація?

Ольга Мусафірова: Я б сказала так: процес формування політичної нації, він не припинився, він триває, але сказати, що нація сформована настільки, що можна казати про якісь уже серйозні речі, на жаль, ще ні. А серйозні речі це, скажімо, вирішення питання війни і миру. Хоча, в принципі, таке не обговорюється в суспільстві. Якби зараз на суспільне обговорення, референдум винести питання Донбасу… Ну, слухайте, п’ятий рік війни. І люди починають казати: Боже, як ми стомилися! До речі, про те, що стомилися, найбільше…

Володимир Кулик: Поточний мій висновок такий: українська політична нація ще формується, 2014 рік, російська агресія — пришпорили цей процес, але саме нині, коли від того першого і п’янкого усвідомлення спільної долі минуло уже чотири роки, ми переживаємо надважливий і надскладний час. Її б підтримати зараз, підкреслити, прославити. Тут треба було б чути голос реальних провідних, реальних народних лідерів. Та навколо мовчання, здебільшого. Лише Кизіна зрідка чути. Виправлятися треба.

(Далі буде)

Сергій Тихий

Автор працює в Укрінформі. Листування з ним – або за адресою stykhy@gmail.com, або у Facebook

Попередні публікації:
Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Пролог і розділ 1
Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Розділи 2 і 3

При цитировании и использовании каких-либо материалов в Интернете открытые для поисковых систем гиперссылки не ниже первого абзаца на «ukrinform.ru» — обязательны. Цитирование и использование материалов в офлайн-медиа, мобильных приложениях, SmartTV возможно только с письменного разрешения "ukrinform.ua". Материалы с пометкой «Реклама», «PR», а также материалы в блоке «Релизы» публикуются на правах рекламы, ответственность за их содержание несет рекламодатель.

© 2015-2018 Укринформ. Все права соблюдены.

Дизайн сайта — Студия «Laconica»
Расширенный поискСпрятать расширенный поиск
За период:
-